Messenat
Новичок
Псевдоісторичні міфи в телевізійному виконанні
Ігор Лосєв, «День», 06.02.2009
Тяжко не погодитися з пані Ларисою Івшиною, коли вона зауважує, що український телеглядач позбавлений альтернативи політичному абсурдизму, що заповнив усі телеканали. Справді, у нас спостерігається дуже великий дефіцит пізнавальних, науково-популярних програм, де після чергової телевізійно-політичної склоки середній українець, не позбавлений інтелектуальних інтересів, міг би отримати щось для розуму та серця.
Дуже мало на нашому ТБ талановитих і глибоких передач на теми української і світової історії, у той час як росіянам доступний цілий спеціалізований історичний канал «365 дней».
А щодо вітчизняного телеканалу «Культура», то боюся, що йому не допоможуть навіть фінансові вливання, оскільки сама його концепція справляє враження деякої «убогості філософії». Здається, своє покликання канал бачить лише в тому, щоб вести репортажі з усіляких сцен і підмостків. У цьому плані, звичайно, навряд чи він зможе змагатися з російським аналогом. На жаль, за останні роки в Києві були втрачені колись могутні, з багатими традиціями студії документального та науково-популярного кіно.
І це вельми відчутно сьогодні, коли навіть ті телеканали, що прагнуть зберегти в своєму мовленні документалістику (як, наприклад, канал «Тоніс»), практично позбавлені можливості використовувати телефільми українського виробництва. А отже, доводиться транслювати західне або російське. Іноді це буває цікаво й повчально, але часто потребує коментарів і поправок. Особливо те, що було знято в Російській Федерації після 2000 року...
Ось і 29 січня року поточного «Інтер» продемонстрував «Телеепос» під назвою «Атака століття», присвячений минулій війні. У фільмі йдеться про потоплення підводним човном Балтійського флоту під командуванням Олександра Марінеско двох німецьких транспортів 11 січня 1945 року. Фільм — типовий зразок героїчно-патріотичного міфу. Зрозуміло, він не опускається до очевидних казок на зразок тих, що нібито через втрату двох великих суден у Німеччині був оголошений національний траур, що на суднах загинув цвіт німецького підводного флоту, і що Гітлер оголосив Олександра Марінеско своїм особистим ворогом. Не було ні першого, ні другого, ні третього.
Але найголовніше, що атака справді була, але ось називати її «атакою століття» — явне перебільшення. Адже «атака століття» означає, що капітан-лейтенант Марінеско здійснив щось безпрецедентне у всій історії підводних воєн ХХ століття. Насправді ж він може лише успішно змагатися за перше місце в рейтингу підводників, які втопили найбільшу кількість мирних пасажирів за один бойовий вихід у море.
На загиблих внаслідок атак Марінеско транспортах «Вільгельм Густлов» і «Генерал фон Штойбен» серед їхніх у загальній складності майже 14 тисяч пасажирів більшість становили жінки, діти, старі та поранені. Але автори фільму повідомляють про це скоромовкою, концентруючи увагу на блискучому в технічному плані утопленні, а не на трагедії мирних людей. Подумаєш, якісь там біженці, ви оцініть красу гри... Підхід можна назвати естетсько-аморальним, у стилі цінителя гладіаторських боїв, проте в гладіаторів хоча б були рівні шанси.
Але навіть у суто технічному значенні акція підводного човна С-13 на атаку століття явно не тягне... Статистика Другої світової війни показує, що найрезультативнішими були підводні сили «кригсмаріне» — ВМС Німеччини, що знищила 2 759 транспортних суден і 110 бойових кораблів загальною водотоннажність 14 мільйонів бортових тонн. На другому місці в цьому рейтингу опинилися «наутілуси» США, вони потопили близько 1 400 суден противника водотоннажністю 4,9 мільйона бортотонн. Третіми йдуть англійці — приблизно один мільйон бортотонн. Четверті — японці, 776 000 бортотонн, п’яті — італійці, 700 000 бортотонн. І лише на шостому місці опинилися радянські підводники, які зуміли пустити на дно 112 транспортних суден і 19 дрібних військових кораблів загальною водотоннажністю 230 000 бортотонн.
Ну, а «атака століття» Марінеско внесла в цю суму 40 тисяч бортотонн. Для радянського ВМФ — рекорд, для інших флотів світу — досить скромний результат. Якщо говорити про «атаку століття», то це, швидше, потоплення американськими підводниками японського авіаносця «Сінано», водотоннажністю 62 тисячі тонн.
А чемпіоном із результативності можна назвати німецького підводника Першої світової війни Арно де ля Пер’єра, на рахунку якого 450 тисяч бортотонн суден і кораблів противника. Але якщо за допомогою авторів фільму нічого цього не знати (оскільки вони чудово обійшлися без військово-історичного контексту і статистики), тоді О.І.Марінеско дійсно стає найвидатнішим...
Останнє правильне лише для радянського ВМФ, тут Марінеско дійсно не було рівних. Він був кращим підводником гіршого підводного флоту серед усіх основних учасників Другої світової війни.
Творці фільму не втрималися від легенди про те, що нібито радянська влада гнобила талановитого морського офіцера, гідно не цінувала його. А тим часом сталінський режим ставився до Марінеско набагато ліберальніше, ніж до багатьох інших. Була в нього одна істотна особиста вада, пов’язана з непомірним вживанням звеселяючих напоїв. Із лав «нашої улюбленої партії» він був виключений на початку війни саме за «систематичні п’янки» (як було вказано у відповідних партійних документах). А в січні 1945 року на території Фінляндії (яка до того часу воювала вже проти Німеччини) командир підводного човна Марінеско познайомився з господинею ресторану, чарівною шведкою.
Скандинавська красуня прихильно прийняла залицяння радянського офіцера, і Олександр Іванович на дві доби «загуляв», зірвавши вихід свого човна в море на бойове завдання. За часів Сталіна за таке «гусарство» на іноземній території та легковажне ставлення до своїх офіцерських обов’язків запросто могли розстріляти (що було б цілком справедливим за законами військового часу), але Марінеско відбувся легким переляком, який виразився в тому, що за потоплення «Густлова» і «Штойбена» він отримав не Золоту зірку Героя, а орден Червоного Знамена.
Але про жодні подібні багатозначні обставини ні з фільму, ні від каналу «Інтер» телеглядачі України не дізналися. Зрозуміло, не дізналися про це й росіяни. Проте в російському телепросторі живе й перемагає рядок «нашого всього» в наших сусідів: «Тьмы низких истин нам дорожче нас возвышающий обман». Ця поетична фраза Пушкіна набула вже статусу керівництва до дії. Але обман може бути наслідком не лише дії, але й бездіяльності у формі замочування.
Той же «Інтер» продемонстрував відразу ж після «Атаки століття» ще один фільм, цього разу художній — «Ленінград», здається, виробництва ще часів перебудови, присвячений подіям блокади 1941—1944 рр. У фільмі немало цікавих батальних сцен, а також сцен, що травмують жорстокістю побуту обложеного міста.
Але при цьому якось осторонь залишається питання, а чому, власне, Ленінград був блокований, і чи була блокада неминучою? Адже тут повинно йтися не лише про «військовий талант» «великого полководця» Сталіна, стратегічний «геній» якого коштував смерті й полону мільйонам радянських солдат та офіцерів, але й про «великого дипломата» Сталіна.
Ніякої блокади не було б, збережи Фінляндія свій нейтральний статус. Але нейтралітет Фінляндії був роздавлений Сталіним 1939 року. Не будь радянської агресії проти маленької північної країни, вермахту 1941 року не вдалося б створити суцільне кільце блокади, а через нейтральну Фінляндію населення Ленінграда могло б отримувати необхідне продовольство.
1941 року фіни змушені були вступити у війну після варварських нальотів радянської авіації на Хельсінкі та інші міста країни 25-26 червня 1941 року (до цього Фінляндія офіційно була поза війною). Фіни воювали, щоб повернути свої території, силою відняті в них Сталіним. Вони підійшли до свого кордону 1939 року й зупинилися, як укопані, незважаючи на прохання і вимоги з Берліна наступати далі. Лідер Фінляндії Карл-Густав Маннергейм свого часу був генералом російської імператорської гвардії, який значну частину свого життя проживав у Санкт-Петербурзі.
Цей неперевершений гвардійський офіцер, світський лев, красень майже двометрового зросту пережив у Північній Пальмірі немало амурних пригод, приємну пам’ять про які зберіг надовго. Барон Маннергейм щиро любив місто своєї молодості — Петербург. За весь період військових дій на Ленінград не падали фінські бомби й снаряди, маршал заборонив своїй авіації навіть літати над ним. У музеях збереглися знамениті таблички часів блокади: «Ця сторона вулиці небезпечна під час обстрілу». Якби стріляли з обох фронтів кільця блокади (а далекобійні морські гармати на залізничних платформах дістали б до міста і з Карельського перешийка), небезпечними були б обидві сторони... Ленінградська трагедія стола своєрідним бумерангом «миролюбної сталінської зовнішньої політики», яка призвела до подій, що почалися в червні 1941 року...
Але всі ці недоліки тьмяніють на фоні документального фільму про долю Росії, 31 січня показаного на офіціозному каналі цієї країни — «Вести».
Два доктори історичних наук і деякий діяч РПЦ Тихон, якого московська преса називає духівником Путіна, абсолютно серйозно розповідали, що царська Росія була ідеальною країною, де все росло й розвивалося, а якби не сталося нещасливої війни 1914 року, то Росія стала б країною №1 у світі, як сьогодні США.
Був проспіваний гімн про небачений прогрес російської економіки до 1913 року, про нібито навіть економічне лідерство Російської імперії у вказаний період. А тим часом, незважаючи на непогані темпи розвитку після столипінських реформ, Росія залишалася досить відсталою країною, яка значно поступалася Великій Британії, Німеччині, Франції, США і навіть Австро-Угорщині. Росія була країною найбільших контрастів і протиріч. Над нею тяжіли два колосальні невирішені питання, які й занапастили імперію: аграрне питання і національне питання.
Якщо панотець Тихон переважно акцентував увагу на недооцінених душевних якостях Гришки Распутіна (для сучасних середніх людей — незбагненних), то доктори історії самозабутньо «співали» про те, що в Першій світовій війні Росія цілком могла одна розгромити Німеччину, Австро-Угорщину і Туреччину без будь-якої допомоги Антанти і внаслідок перемоги (тут уже доктори наук захлинулися захопленням і передчуттям) отримала б Галіцію, протоки Босфор і Дарданелли і протекторат над Палестиною. Але завадили підлі й підступні союзники (Франція, Велика Британія і США), які боялися російської перемоги і всіляко їй пакостили.
Будь-який об’єктивний історик, який вивчав події Першої світової війни, знає, що російська армія могла успішно протистояти Австро-Угорщині й Туреччині, але проти Німеччини шансів не мала. Німецька армія була краще навчена і підготовлена, краще технічно оснащена. Будь-які успіхи росіян на австрійському фронті припинялися після появи там німецьких дивізій. А 1914 рік почався для російської армії нищівним розгромом військ генералів Самсонова і Ранненкампфа в болотах Східної Пруссії. Німецька важка польова артилерія наводила на російських солдатів жах. Величезні снаряди, що обрушилися на їхні голови, вони називали «чемоданами». Тож, якби Німеччина воювала не на два фронти, то для російської сторони все могло закінчитися значно гірше, яка вже там одноосібна перемога...
А російський доктор історії, який віщав із Парижа, оповів, що Лютневу революцію та Жовтневий переворот організували західні союзники Росії, які завжди бажали їй зла. Причому, як стверджував цей доктор, підступні американці та англійці скинули царя-батечка «за схемами помаранчевої революції»...
Деякі фрази просто чарівні: світова змова була організована Заходом, щоб позбавити Росію можливості правити світом...
Вочевидь, на думку цих екстравагантних російських істориків, всесвітнє російське правління стало б для людства найбільшим благом...
А заключний акорд був таким: «Якби Російській імперії дали перемогти в Першій світовій війні, то весь світ жив би за законами християнської моралі, зберігаючи національну самобутність народів Сходу та Заходу». І все-таки, незважаючи на всю екстравагантність думок, вони епігони. Це вже було. 1918 року учасник Першої світової, отруєний бойовими газами ворога єфрейтор Адольф Гітлер, переконував оточуючих, що Німеччина виграла б війну, якби не зрадницький удар у спину євреїв і лівих усіх мастей.
Але Німеччина практично не мала шансів перемогти у війні на два фронти, а після вступу в неї США німці втратили шанси навіть теоретичні. А щодо євреїв, то десятки тисяч їх, вважаючи себе німцями іудейського віросповідання, зі зброєю в руках чесно захищали свою батьківщину — Німеччину, на фронтах Першої світової. Такий повний незбіг фактів із його заявами пана єфрейтора ніскільки не бентежив, як нині не бентежить деяких російських «істориків». Знаючи ж те, що відбувається у вітчизняному телепросторі, я ніскільки не здивуюся, якщо найближчим часом описаний вище «антинауково-фантастичний» фільм з’явиться на одному з українських каналів...
telekritika.ua
Добавлено через 24 минуты
«культурний фронт» закриють, якщо макаров не знайде спонсора
06.02.2009
випуск програми «культурний фронт» на першому каналі 7 лютого буде останнім, який оплачуватиме національна телекомпанія україни. про це «телекритиці» стало відомо із власних джерел.
тим часом автор і ведучий програми юрій макаров сподівається знайти спонсорів для програми. «я в процесі пошуку спонсорів, бо у першого каналу зараз бракує коштів на власне виробництво. тому його керівництво змушене або робити ревізію проектів, або залучати додаткові кошти. мені зараз телефонують люди, пропонують рішення цієї проблеми і допомогу. декого я знаю, але вже багато років не бачив, і це приємно. але не бракує й недоброзичливців», - сказав пан макаров. за його словами, у разі, якщо вдасться залучити спонсорські кошти, програма виходитиме надалі.
програма «культурний фронт» виходить на першому каналі з 30 листопада 2008 року у слоті 21.00 – 21.30, у якому раніше виходили «новини».
«телекритика»
Ігор Лосєв, «День», 06.02.2009
Тяжко не погодитися з пані Ларисою Івшиною, коли вона зауважує, що український телеглядач позбавлений альтернативи політичному абсурдизму, що заповнив усі телеканали. Справді, у нас спостерігається дуже великий дефіцит пізнавальних, науково-популярних програм, де після чергової телевізійно-політичної склоки середній українець, не позбавлений інтелектуальних інтересів, міг би отримати щось для розуму та серця.
Дуже мало на нашому ТБ талановитих і глибоких передач на теми української і світової історії, у той час як росіянам доступний цілий спеціалізований історичний канал «365 дней».
А щодо вітчизняного телеканалу «Культура», то боюся, що йому не допоможуть навіть фінансові вливання, оскільки сама його концепція справляє враження деякої «убогості філософії». Здається, своє покликання канал бачить лише в тому, щоб вести репортажі з усіляких сцен і підмостків. У цьому плані, звичайно, навряд чи він зможе змагатися з російським аналогом. На жаль, за останні роки в Києві були втрачені колись могутні, з багатими традиціями студії документального та науково-популярного кіно.
І це вельми відчутно сьогодні, коли навіть ті телеканали, що прагнуть зберегти в своєму мовленні документалістику (як, наприклад, канал «Тоніс»), практично позбавлені можливості використовувати телефільми українського виробництва. А отже, доводиться транслювати західне або російське. Іноді це буває цікаво й повчально, але часто потребує коментарів і поправок. Особливо те, що було знято в Російській Федерації після 2000 року...
Ось і 29 січня року поточного «Інтер» продемонстрував «Телеепос» під назвою «Атака століття», присвячений минулій війні. У фільмі йдеться про потоплення підводним човном Балтійського флоту під командуванням Олександра Марінеско двох німецьких транспортів 11 січня 1945 року. Фільм — типовий зразок героїчно-патріотичного міфу. Зрозуміло, він не опускається до очевидних казок на зразок тих, що нібито через втрату двох великих суден у Німеччині був оголошений національний траур, що на суднах загинув цвіт німецького підводного флоту, і що Гітлер оголосив Олександра Марінеско своїм особистим ворогом. Не було ні першого, ні другого, ні третього.
Але найголовніше, що атака справді була, але ось називати її «атакою століття» — явне перебільшення. Адже «атака століття» означає, що капітан-лейтенант Марінеско здійснив щось безпрецедентне у всій історії підводних воєн ХХ століття. Насправді ж він може лише успішно змагатися за перше місце в рейтингу підводників, які втопили найбільшу кількість мирних пасажирів за один бойовий вихід у море.
На загиблих внаслідок атак Марінеско транспортах «Вільгельм Густлов» і «Генерал фон Штойбен» серед їхніх у загальній складності майже 14 тисяч пасажирів більшість становили жінки, діти, старі та поранені. Але автори фільму повідомляють про це скоромовкою, концентруючи увагу на блискучому в технічному плані утопленні, а не на трагедії мирних людей. Подумаєш, якісь там біженці, ви оцініть красу гри... Підхід можна назвати естетсько-аморальним, у стилі цінителя гладіаторських боїв, проте в гладіаторів хоча б були рівні шанси.
Але навіть у суто технічному значенні акція підводного човна С-13 на атаку століття явно не тягне... Статистика Другої світової війни показує, що найрезультативнішими були підводні сили «кригсмаріне» — ВМС Німеччини, що знищила 2 759 транспортних суден і 110 бойових кораблів загальною водотоннажність 14 мільйонів бортових тонн. На другому місці в цьому рейтингу опинилися «наутілуси» США, вони потопили близько 1 400 суден противника водотоннажністю 4,9 мільйона бортотонн. Третіми йдуть англійці — приблизно один мільйон бортотонн. Четверті — японці, 776 000 бортотонн, п’яті — італійці, 700 000 бортотонн. І лише на шостому місці опинилися радянські підводники, які зуміли пустити на дно 112 транспортних суден і 19 дрібних військових кораблів загальною водотоннажністю 230 000 бортотонн.
Ну, а «атака століття» Марінеско внесла в цю суму 40 тисяч бортотонн. Для радянського ВМФ — рекорд, для інших флотів світу — досить скромний результат. Якщо говорити про «атаку століття», то це, швидше, потоплення американськими підводниками японського авіаносця «Сінано», водотоннажністю 62 тисячі тонн.
А чемпіоном із результативності можна назвати німецького підводника Першої світової війни Арно де ля Пер’єра, на рахунку якого 450 тисяч бортотонн суден і кораблів противника. Але якщо за допомогою авторів фільму нічого цього не знати (оскільки вони чудово обійшлися без військово-історичного контексту і статистики), тоді О.І.Марінеско дійсно стає найвидатнішим...
Останнє правильне лише для радянського ВМФ, тут Марінеско дійсно не було рівних. Він був кращим підводником гіршого підводного флоту серед усіх основних учасників Другої світової війни.
Творці фільму не втрималися від легенди про те, що нібито радянська влада гнобила талановитого морського офіцера, гідно не цінувала його. А тим часом сталінський режим ставився до Марінеско набагато ліберальніше, ніж до багатьох інших. Була в нього одна істотна особиста вада, пов’язана з непомірним вживанням звеселяючих напоїв. Із лав «нашої улюбленої партії» він був виключений на початку війни саме за «систематичні п’янки» (як було вказано у відповідних партійних документах). А в січні 1945 року на території Фінляндії (яка до того часу воювала вже проти Німеччини) командир підводного човна Марінеско познайомився з господинею ресторану, чарівною шведкою.
Скандинавська красуня прихильно прийняла залицяння радянського офіцера, і Олександр Іванович на дві доби «загуляв», зірвавши вихід свого човна в море на бойове завдання. За часів Сталіна за таке «гусарство» на іноземній території та легковажне ставлення до своїх офіцерських обов’язків запросто могли розстріляти (що було б цілком справедливим за законами військового часу), але Марінеско відбувся легким переляком, який виразився в тому, що за потоплення «Густлова» і «Штойбена» він отримав не Золоту зірку Героя, а орден Червоного Знамена.
Але про жодні подібні багатозначні обставини ні з фільму, ні від каналу «Інтер» телеглядачі України не дізналися. Зрозуміло, не дізналися про це й росіяни. Проте в російському телепросторі живе й перемагає рядок «нашого всього» в наших сусідів: «Тьмы низких истин нам дорожче нас возвышающий обман». Ця поетична фраза Пушкіна набула вже статусу керівництва до дії. Але обман може бути наслідком не лише дії, але й бездіяльності у формі замочування.
Той же «Інтер» продемонстрував відразу ж після «Атаки століття» ще один фільм, цього разу художній — «Ленінград», здається, виробництва ще часів перебудови, присвячений подіям блокади 1941—1944 рр. У фільмі немало цікавих батальних сцен, а також сцен, що травмують жорстокістю побуту обложеного міста.
Але при цьому якось осторонь залишається питання, а чому, власне, Ленінград був блокований, і чи була блокада неминучою? Адже тут повинно йтися не лише про «військовий талант» «великого полководця» Сталіна, стратегічний «геній» якого коштував смерті й полону мільйонам радянських солдат та офіцерів, але й про «великого дипломата» Сталіна.
Ніякої блокади не було б, збережи Фінляндія свій нейтральний статус. Але нейтралітет Фінляндії був роздавлений Сталіним 1939 року. Не будь радянської агресії проти маленької північної країни, вермахту 1941 року не вдалося б створити суцільне кільце блокади, а через нейтральну Фінляндію населення Ленінграда могло б отримувати необхідне продовольство.
1941 року фіни змушені були вступити у війну після варварських нальотів радянської авіації на Хельсінкі та інші міста країни 25-26 червня 1941 року (до цього Фінляндія офіційно була поза війною). Фіни воювали, щоб повернути свої території, силою відняті в них Сталіним. Вони підійшли до свого кордону 1939 року й зупинилися, як укопані, незважаючи на прохання і вимоги з Берліна наступати далі. Лідер Фінляндії Карл-Густав Маннергейм свого часу був генералом російської імператорської гвардії, який значну частину свого життя проживав у Санкт-Петербурзі.
Цей неперевершений гвардійський офіцер, світський лев, красень майже двометрового зросту пережив у Північній Пальмірі немало амурних пригод, приємну пам’ять про які зберіг надовго. Барон Маннергейм щиро любив місто своєї молодості — Петербург. За весь період військових дій на Ленінград не падали фінські бомби й снаряди, маршал заборонив своїй авіації навіть літати над ним. У музеях збереглися знамениті таблички часів блокади: «Ця сторона вулиці небезпечна під час обстрілу». Якби стріляли з обох фронтів кільця блокади (а далекобійні морські гармати на залізничних платформах дістали б до міста і з Карельського перешийка), небезпечними були б обидві сторони... Ленінградська трагедія стола своєрідним бумерангом «миролюбної сталінської зовнішньої політики», яка призвела до подій, що почалися в червні 1941 року...
Але всі ці недоліки тьмяніють на фоні документального фільму про долю Росії, 31 січня показаного на офіціозному каналі цієї країни — «Вести».
Два доктори історичних наук і деякий діяч РПЦ Тихон, якого московська преса називає духівником Путіна, абсолютно серйозно розповідали, що царська Росія була ідеальною країною, де все росло й розвивалося, а якби не сталося нещасливої війни 1914 року, то Росія стала б країною №1 у світі, як сьогодні США.
Був проспіваний гімн про небачений прогрес російської економіки до 1913 року, про нібито навіть економічне лідерство Російської імперії у вказаний період. А тим часом, незважаючи на непогані темпи розвитку після столипінських реформ, Росія залишалася досить відсталою країною, яка значно поступалася Великій Британії, Німеччині, Франції, США і навіть Австро-Угорщині. Росія була країною найбільших контрастів і протиріч. Над нею тяжіли два колосальні невирішені питання, які й занапастили імперію: аграрне питання і національне питання.
Якщо панотець Тихон переважно акцентував увагу на недооцінених душевних якостях Гришки Распутіна (для сучасних середніх людей — незбагненних), то доктори історії самозабутньо «співали» про те, що в Першій світовій війні Росія цілком могла одна розгромити Німеччину, Австро-Угорщину і Туреччину без будь-якої допомоги Антанти і внаслідок перемоги (тут уже доктори наук захлинулися захопленням і передчуттям) отримала б Галіцію, протоки Босфор і Дарданелли і протекторат над Палестиною. Але завадили підлі й підступні союзники (Франція, Велика Британія і США), які боялися російської перемоги і всіляко їй пакостили.
Будь-який об’єктивний історик, який вивчав події Першої світової війни, знає, що російська армія могла успішно протистояти Австро-Угорщині й Туреччині, але проти Німеччини шансів не мала. Німецька армія була краще навчена і підготовлена, краще технічно оснащена. Будь-які успіхи росіян на австрійському фронті припинялися після появи там німецьких дивізій. А 1914 рік почався для російської армії нищівним розгромом військ генералів Самсонова і Ранненкампфа в болотах Східної Пруссії. Німецька важка польова артилерія наводила на російських солдатів жах. Величезні снаряди, що обрушилися на їхні голови, вони називали «чемоданами». Тож, якби Німеччина воювала не на два фронти, то для російської сторони все могло закінчитися значно гірше, яка вже там одноосібна перемога...
А російський доктор історії, який віщав із Парижа, оповів, що Лютневу революцію та Жовтневий переворот організували західні союзники Росії, які завжди бажали їй зла. Причому, як стверджував цей доктор, підступні американці та англійці скинули царя-батечка «за схемами помаранчевої революції»...
Деякі фрази просто чарівні: світова змова була організована Заходом, щоб позбавити Росію можливості правити світом...
Вочевидь, на думку цих екстравагантних російських істориків, всесвітнє російське правління стало б для людства найбільшим благом...
А заключний акорд був таким: «Якби Російській імперії дали перемогти в Першій світовій війні, то весь світ жив би за законами християнської моралі, зберігаючи національну самобутність народів Сходу та Заходу». І все-таки, незважаючи на всю екстравагантність думок, вони епігони. Це вже було. 1918 року учасник Першої світової, отруєний бойовими газами ворога єфрейтор Адольф Гітлер, переконував оточуючих, що Німеччина виграла б війну, якби не зрадницький удар у спину євреїв і лівих усіх мастей.
Але Німеччина практично не мала шансів перемогти у війні на два фронти, а після вступу в неї США німці втратили шанси навіть теоретичні. А щодо євреїв, то десятки тисяч їх, вважаючи себе німцями іудейського віросповідання, зі зброєю в руках чесно захищали свою батьківщину — Німеччину, на фронтах Першої світової. Такий повний незбіг фактів із його заявами пана єфрейтора ніскільки не бентежив, як нині не бентежить деяких російських «істориків». Знаючи ж те, що відбувається у вітчизняному телепросторі, я ніскільки не здивуюся, якщо найближчим часом описаний вище «антинауково-фантастичний» фільм з’явиться на одному з українських каналів...
telekritika.ua
Добавлено через 24 минуты
«культурний фронт» закриють, якщо макаров не знайде спонсора
06.02.2009
випуск програми «культурний фронт» на першому каналі 7 лютого буде останнім, який оплачуватиме національна телекомпанія україни. про це «телекритиці» стало відомо із власних джерел.
тим часом автор і ведучий програми юрій макаров сподівається знайти спонсорів для програми. «я в процесі пошуку спонсорів, бо у першого каналу зараз бракує коштів на власне виробництво. тому його керівництво змушене або робити ревізію проектів, або залучати додаткові кошти. мені зараз телефонують люди, пропонують рішення цієї проблеми і допомогу. декого я знаю, але вже багато років не бачив, і це приємно. але не бракує й недоброзичливців», - сказав пан макаров. за його словами, у разі, якщо вдасться залучити спонсорські кошти, програма виходитиме надалі.
програма «культурний фронт» виходить на першому каналі з 30 листопада 2008 року у слоті 21.00 – 21.30, у якому раніше виходили «новини».
«телекритика»
Последнее редактирование:
